4

Смеркало...

На вигоні й просто в полі юрмилось козацтво, міські ре­місники, орачі. Викотили куфи з горілкою, скрізь жевріло багаття, кашовари роздавали смажену на вогні воловину, баранину. Січовики пили міцну оковиту, заїдали галушками, ковбасою, пирогами з вишкварками. Тихо гомоніли про ранкову подію. Полтавський полк розташувався недалеко від Репалового яру, серед степу, бо була година саме раз: тепло й тихо, мов у вусі. Козаки роздобули кілька куф, смажили бика на вогнищі, варили куліш з салом. Біля вогнища зібрався гурт, слухали, що казав сивий Дорош Санджар. Він сидів на неньку, поглядав спідлоба на гурт й злісно кепкував:

—  Були вибори високі, на помостах: відколи живу — таких не бачив.

—  На помостах, пане Дороше, усе роблять: і вибирають і голови рубають, — кинув дебелий козак Стрижень, ковтаючи гарячу галушку.

—  То правда: не так і давно на такому от помості, тільки не тут, а в Борщагівці, злетіло дві голови.

—  Десь тужить по них третя.

—  Е, браття, наша старшина навчилась стерегтись: бачили ж, мабуть, як пан Абаза махав перначем, наче на бойовищі, — озвався рудий козак Потилиця.

—  Догоджає москвину, щоб козацтво не ловило ґав, а добре лементувало.

—  Ще й з пістоля випалив, козарлюга, що й казати, аж Гендрик той посміхнувся, — скрипнув зубами пан Дорош.

—  Докозакувались. Тепереньки, пани-брати, москвии дозволяє козаку встрелити хіба що ґаву, та й то тільки полковнику, нашому брату, простому козаку, й того не можна, нашому брату одне право: лопату в руки і гайда на канальські роботи! Або примусять орлянку драти не знати, з якої причини, — пихкав люлькою Потилиця.

— Ай правда: лементували, мов п'яні баби, а спитати чого —
ніхто й не скаже до ладу, — роздумував молодий козак Сюркало.

—    Наказано лементувати за Розума, — всміхнувся на­топтуватий козак з червоним носом Свирид Павич. — Всі гукали.

—    На помості того Розума ніхто не бачив, — дивувався молодий козак.

— Довідався про поміст і втік за море, — кинув пан Дорош,
опльовуючи набік.

—  Видюча смерть страшна, — кинув хтось з гурту.
Усі засміялись.

—  Казав отой Гендрик, що Розум молодий, — не вгавав Сюркало. — Не вміє і шаблі в руках держати; москаль тричі просився — так куди там! Лементують — тільки Розума! Я чув, до він ходить у постолах таких блискучих, вуса голить, на голові носить кучму і белькоче по-турецькому. Нащо ж нам такий Гетьман!

—  Мовчи, небораче! — гримнув пан Дорош. — Москаль дав дозвіл обрати на гетьмана тільки такого, що ходить у блискучих постолах. Може, він і вчений, піхто не перечить. Наші гетьмани теж були вчені, та все ж добували освіту не в москвинів, а хоч і за морем, то своїм розсудом і знов-таки не московським і не з московським опікуном. Москва тепер того гетьмана може повертати у всі боки, і не сміє він сам щось робити без дозволу Гендрика. Зрозумів?

—  Зрозумів, — тихо відрік молодий козак й зачудовано глянув та пана Дороша. — Виходить, якби, приміром, обрали на гетьмана полковника Апостола або кропив'янського полковника Джажалія, то па борщагівському помості, чого доброго, став би Гендрик або, може, хтось і вищий за нього. Так, чи що?

—  Ти, я бачу, козак з кебетою, хоч і молодий, — всміхнувся пан Дорош і легенько вдарив його по плечу. — На чарку оковитої за здоров'я гетьмана в блискучих постолах, а язика все ж держи на мотузку, щоб, бува, хто не врізав.

—  Коли за постоли, то й за постоли, — сміявся гурт. — Наливай, пане Дороше, всім!

—  По правді,  блискучі постоли все ж кращі за управу

— Поганенький виграш або й ніякий, — кинув молодий козак,
червоний від випитої чарки.

Пан Дорош витяг з рота люльку й мовчки став дивитись на неабиякого бесідника.

—  Що ти сказав? — прохрипів він здивовано. — Ти... зело мудрий, чи що?

—  Ні, я так.

—  Ні, козаче, не точись ні від шаблі, ні від слова, — встряв Павич і сів на пеньку ближче до молодика. — Ти вчився в академії, знаю, друкований, розтлумач все.

— Послухаємо, послухаємо академіка, — загув гурт, вмо­щуючись, де хто міг.

Молодий козак тільки знизав плечима і спокійно кинув:

—  Усі ви сьогодні були біля помосту, чули, що читав, що говорив бородатий москвин. Я, приміром, не проґавив жодного слова: не часто трапляється таке диво. Дивно те, що говорив він не так про гетьмана, як про рабський послух московському престолу. Коли взяв булаву до рук, то вже так став, ніби всю Гетьманщину потоптав та почастував нас, козаків насамперед, скіпетром московським та випхнув наперед царську владу над Гетьманщиною. Булава ж гетьманська була причеплена тут тільки на те, щоб ще раз нагадати, що та булава ніщо: захоче Москва, і завтра ж той повстяний гетьман опиниться там, де козам роги правлять, а ми всі підемо таки на канальські роботи, або й ще щось гірш того, коли будемо борикатися.

—  А то так, — притакнув старий козак, — мовляв, ми старші.

—  Москва причепилась до нас, як шевська смола. Тепер вона усуне Колегію управи, то правда, але натомість дасть резидента, тобто парсуну, яка крутитиме нами, як циган сонцем: той резидент нікого не питатиме, а робитиме, що скажуть згори. В Гетьманщині ж він сидітиме, мовби сама цариця, бо тут він буде її заступати кожної хвилини. А гетьман, хоч кажуть, з козаків, так то дарма: він увесь з блискучими своїми постолами московський ще з дитинства, він. не паш.

—  Сяку-таку вільну руку дадуть і Розуму, так не буде.